Собаче братство

Ура...! Нарешті натхнення, якого не було вже кілька днів!!! 😆

Сьогодні нас вперше за півтора місяці в таборі обгавкали свої ж - українські собаки. Цей випадок надихнув на тему чергової гумористичної публікації, яку я пропоную до вашої уваги.

У табір для біженців, де життя тече повільно між прийомами їжі, сном, отриманням листів, чергами до роздачі, прибули новенькі — з валізами, дітьми, і, як виявилося, з повним комплектом домашньої фауни. Зокрема, з собаками.

Собаки — як належить собакам біженців — спочатку вели себе чемно. Точніше, в них очі повні запитань, хвости скручені в знак капітуляції, вуха — локаторами можливої небезпеки. Видно було, що за останні дні, подорожуючи з України до Німеччини, ці пси переглянули та пережили більше драм, ніж середньостатистичний актор Сумського театру "Щепкіна".

Але минуло кілька днів, і сталося чудо — собаки змінилися. Не поступово, ні! Різко, немов хтось натиснув кнопку "прискорений режим агресивної самоідентифікації". Ранкові прогулянки стали схожими на марші освоєння та завоювання незнайомої території. Пси тягнули повідки, немовби армія собачих Рембо: гарчали, гавкали на "старожилів" табору, лякали дітей і навіть сусідських німецьких котів, які раніше вважали себе вершителями справедливості і єдиними претендентами на шматок ковбаси з вікна столової.

Але повернемося до наших собак, і що найцікавіше — реакція господарів. Вони йшли гордо, мов депутати на сесію, де збираються самі натиснути кнопки і проголосувати також самі за себе. В їхніх очах — не сором, а якась особлива форма щастя. Мовляв, “оце ми тепер своїх не дамо образити”, “ми тут уже — сила”.

Дехто з місцевих навіть припустив, що це гавкають не собаки господарів, а господарі собак. Бо як пояснити, що пес гавкає, а власник попускає в бік прохожих повідок і схвально киває головою, ніби підтакує:

“Так, так, гавкай, Барсік, вони того варті!”

Старий дід Петро, ветеран кількох таборових сезонів, зітхнув:

— Пси, кажеш? Та не пси то — дзеркала їх господарів. Що в людині накопилось — те і вигавкується.

...І ось у момент найбільшого гавкоту, коли один із собак, на ім’я явно не Барсік, а щось типу Тор або Каратель, ледь не згриз спортивні штани сусіда Сергія, з’явився табірний кінолог - пан Валерій. У минулому — вчитель історії, у теперішньому — головний спеціаліст з тваринної психоаналітики та розтлумачувач людських проекцій на собачу поведінку. У нього була кепка з надписом "Dogtor of Philosophy", жилетка з кишенями для крекерів (для людей) і ласощів (для собак), а також блокнот, у який він записував вдалі цитати з власних лекцій.

— Друзі!

— виголосив він одного теплого вечора біля спортивного майданчика, що біля двох розлогих ялин, де акустика покинутої будівлі напроти завжди сприяла ораторському мистецтву на різну тематику - від політики до релігії.

Ми всі тут стали свідками феномена, який у науці називається "синхронна гавкістика господарсько-собачої природи".

Мешканці зупинились. Навіть діти припинили облизувати морозиво.

— Собаки не стають злими самі по собі,

— продовжував Валерій, притримуючи біля себе песика Фуфіка, який, здається, був на медитаційному ретриті.

— Вони вбирають вібрації господарів, як губка — харчову соду. І що бачимо ми тепер?

Він зробив паузу, пильно подивившись на Ларису з 24 кімнати, яка якраз затягувалася сигаретою під акомпанемент свого пса Джафа, що дуже емоційно намагався погрожувати  працівнику охорони.

— Ми бачимо собак, які гавкають... на світ. Але гавкіт їх — то не агресія! То глибокий, емоційний супровід приглушених почуттів господаря: образа, відчуженість, легкий снобізм і, можливо, навіть нереалізована потреба у владі. Так-так! Увесь цей гавкіт — це, панове, внутрішній крик людини. Просто виходить через зуби її шарпея.

— Ви хочете сказати, — озвався Славко, притулившись до лавки, — що якщо пес гавкає на мене, то хтось просто на мене... ображений?

— Ні, — підморгнув Валерій. — Просто хтось хоче відчути себе кимось. І собака в цьому — як Bluetooth-колонка. Передає сигнал на повну гучність.

Він поплескав Фуфіка і додав:

— А ще, до речі, собака в таборі — це нова форма самоствердження. Не маєш нормального ліжка — заведи добермана. Не маєш впевненості в собі — хай гавкає замість тебе.

У декого роздратування шукає рота. І якщо не вийде через голос, то вилізе через собаку. А в таборі, де стіни тонкі, а нерви натягнуті, гавкіт — це вже майже дипломатія.

Є така маловідома, але дуже важлива наука — конгруентна побутова адаптологія. Пан Валерій, звісно, впевнений, що він її винайшов.

— Собаки та їх господарі адаптуються не просто одночасно — синхронно,

— проголошує він

— Спостерігайте уважно: перший день у таборі. Господар мовчазний, трохи напружений, усім киває, ні з ким не знайомиться. Собака — тихо плаче очима, тулиться до ноги, час від часу намагається стати килимком.
Другий день: господар уже знає, що в супі було вчора, і навіть ким працювала білява жінка з 23 кімнати. Собака починає обнюхувати чужі кросівки.
Третій день: господар п’є каву біля входу в табір, коментує новини, лається на погоду. Собака вже маркує територію біля дитячого майданчика і, що цікаво, маркує строго вибірково.
Четвертий день: господар вважає себе місцевим експертом. Собака — голосом революції.
П’ятий день: господар перестає дивитися на повідець. Собака починає гавкати, навіть коли спить.

Висновок? — пиха і гавкіт — це часто одне й те саме, тільки в різних формах.

Пан Валерій вважає, що табір — це соціальна лабораторія, а собаки — індикатори. Що емоційний клімат мешканця можна визначити по тому, на кого гавкає його пес. Якщо на охоронця — значить, власник ще не звик до правил. Якщо на сусідських дітей — значить, згадав про дитинство. Якщо на порожню лавку — значить, просто хоче комусь щось сказати.

— Але, — піднімає палець Валерій, — апогей адаптації — це момент, коли пес і господар починають рухатись однаковими траєкторіями. Ви бачили це? Йдуть — разом повертають голову. Сідають — одночасно. Гавкає один — обурюється другий. Це вже етологічний злиток. Як два організми, з’єднані Wi-Fi-сигналом.

І додав майже пошепки:

— Деякі собаки вже подають лапу при слові “соціальна допомога”. А один навіть навчився скиглити строго під відкриття гуманітарки, або коли запитують - кому добавки.

Ми, може, й тікаємо з місця до місця. Але наші тварини несуть із собою наше внутрішнє радіо. І якщо у господаря бринить думка ще в зародковому стані — пес уже транслює.

Усі імена, сюжет, клички видумані! Автор не несе відповідальності за випадковий збіг персонажів і їх образів та поведінки.