Філософська казка про гівно - частина 2
До уваги шановних читачів цього блогу пропонується обіцяна друга частина філософської казки, назва якої вказана в заголовку. Це практично імпровізована версія оригіналу, або його вільна інтерпретація.
Як гівно шукало сенс життя
У глибоких нетрях старого німецького лісу, де сови читають твори Гегеля, а зайці практикують дзен, жило собі Гівно. Самотнє, з запахом самопізнання й легким відтінком екзистенціалізму[1]
Одного разу в ліс зайшов перший мудрець — з біблією, бородою і величезним страхом перед невідомим. Гівно вистрибнуло з кущів і крикнуло:— Я тебе з’їм! Мудрець поблід, піджав штанину й дременув у зворотному напрямку, залишивши лише запах філософського розчарування.
Мораль: Якщо гівна боїшся — станеш його апостолом.
Другим прийшов мудрець із чотирма вищими освітами, впевнений, що гівно — це лише соціальний конструкт[2]
Побачивши Гівно, він ляснув його по шапці сандалею. Гівно не зникло — просто почало смердіти інтенсивніше.
Мораль: Не всі ідеї варто обговорювати — деякі краще залишити в спокої.
Третій мудрець прийшов з гурманським ножем і соусом для теріякі.[3]
Побачив Гівно, сказав:— А чому б і ні? — і з’їв.
І справді — всередині було те саме, що й зовні.
Мораль: Якщо щось виглядає як гівно, пахне як гівно і поводиться як гівно — не пробуй це на смак.
Четвертий мудрець ішов, наспівуючи собі під ніс. Гівно вистрибнуло й почало кричати:— Я тебе з’їм! Я страшне! Я важливе!
Але мудрець навіть не зупинився, лише поправив капелюха й пішов далі.
Гівно трохи покричало, потім знітилось, задумалось про сенс буття і тихо втопилось у найближчій калюжі.
Мораль: Іноді найбільша перемога — це ігнор.
З того часу в лісі залишилась лише легенда. Дерева шепочуть її вітру: «Гівно не страшне. Страшно — коли ти його серйозно сприймаєш».
Тема наскільки глибока і цікава, що планується до публікації ще кілька частин.