День другий. Місія: кинути палити (і каву!).

Привіт!
Я вже другий день кидаю курити.
І, щоб не здаватися слабаком — одночасно кинув і пити каву.
Бо якщо вже нести цей хрест — то красиво!

Я, магній, жуйка і життя, яке тепер нагадує аркуш без ліній — біле, рівне і нестерпно нудне.

Жую жуйку як комбайн. П’ю воду з вітаміном "Ц", ніби це святе причастя. Магній ковтаю під музику природи — "Шелест надії на здоровий спосіб життя".

Ранок почався з героїчних ковтків теплої води з цинком замість кави. Я навіть посміхнувся своєму відображенню в дзеркалі туалету, доки не побачив, як у мене сіпається око.
Потім говорив зі своїм відображенням. Усміхнувся йому, підморгнув, але мені здалося, що моє відображення не захотіло мені посміхнутися у відповідь і підморгнути. Воно усе розуміє і продовжувало дивитися на мене з глибоким розумінням і співчуттям. Ми з ним тепер як старі друзі на реабілітації.

Я не курю... два дні. Зате з’їв усе, що було в холодильнику, навіть те що раніше залишав у якості презенту дружині, включно з магнієм.
Так, вам не почулося, я вчора купив магній, оголосив про це всім, щоб не боялися мене. Тепер офіційно — не курю, і мій організм заходить у стадію насичення мікроелементами.
Але до  того, як я випив магнію, на прогулянці моя дружина ледве не зачепила гусінь, яка спускалася з дерева на прозорій павутинці і у мене це викликало бурю обурення та емоцій. Довелося розказати деякі положення закону Німеччини про охорону личинок, метеликів, гусениць і які можуть бути штрафи за такий страшний вчинок, який, на мою думку межував зі страшним злочином, але вона не зважала на мої зауваження, почала суперечку, випила майже всю мою життєву енергію і ми поверталися до дому власними шляхами. В глибині душі я зі злості таки бажав, щоб її оштрафувала німецька поліція, потім я пригадав, що у нас спільний бюджет і мій гнів потихеньку вгамувався.

До сніданку я заспокоїв свої нерви короткою розмовою з товаришем, який хоче, але не може...!

Це я про бажання кинути палити!

А Ви про що подумали?

Друзі і знайомі мене підтримують. Особливо тим, що ховаються від мене, коли курять. Серйозно — сидять десь в куточку двору на піддонах, як школярі, аби не спокушати мене димом.
Але я їх знаходжу. Бо я відчуваю запах димку на 300 метрів.
Як мисливець. Як вовк. Як нікотиновий Хатіко. Вчора знайшов їх. Сидять, курять. Очі — круглі.

— Ти як нас знайшов?!

Кажу:

— По запаху зради.

Один кашлянув, другий зробив вигляд, що це не він.
А я стою… нюхаю. І прошу:

— Можна просто разок... подихайте в мій бік? Ну чисто на халяву.  Нюхну лише одну затяжечку … через повітря.

Вони мабуть були в легенькому шоці, але з розумінням навіть подули у мій бік — я так вдихнув, що ледве сам себе не засмоктав у власні легені.

— Ооо... це на відстані кількох метрів пахне як Парламент чи Мальборо.  Легкий післясмак дівочої зради й бетонної під’їздної романтики...

Але я тримаюся!
Бо щоразу, коли мені хочеться курити — я згадую, скільки коштує зараз пачка сигарет в Німеччині. І скільки на ці гроші можна купити ковбаси, або сала.
Я не курю. Я не п’ю каву.
Я просто жую, нюхаю людей і спілкуюсь із електробритвою, павербанком, ноутбуком і телефоном.

І знаєте що? Мені здається, я вже не залежний від нікотину.
Я тепер залежний від жаги перемоги.