Айроя

Айроя і Тихе Озеро всередині

Вступ

Перша публікація на блозі про стан Айроя мені здалася не зовсім легкою для сприйняття і тому було прийняте рішення її повністю переписати якось більш доступніше. Адже без базового, простого розуміння Айроя залишиться просто текстом на екрані і не принесе жодної користі. Тому почнемо з казки, яка буде зрозуміла і дорослим і дітям.

Коли всередині гримить гроза

У Миколи був звичайний день. Такий звичайний, що аж ставало нудно від цієї буденності. Вранці він  тричі просипався бо мама поспішала на роботу, тато шукав ключі  від квартири, кішка Мурка лягла просто на зошит з домашнім завданням і задоволено примружила очі. Щойно Микола взявся за рюкзак, щоб скласти зошити та книжки, як сталося непорозуміння.

— Ти з’їв мій бутерброд! — закричала молодша сестра Софійка.
— Я думав, це мій! — з тихою образою, сором’язливо відповів Микола.
— А тепер у мене не буде, що їсти в школі! — на очах у Софійки з’явилися сльози.

Всередині Миколи хтось ніби грюкнув дверима і внутрішній простір пронизала блискавка з громовицею.

— От і добре! — роздратовано гримнув він у відповідь. — Ось тільки не треба кричати зранку!

Він різко повернувся, ліктем зачепив рюкзак, той упав, розсипався пенал, зошити, кольорові олівці. Від безладу на підлозі Миколі стало ще гірше.

У його голові почався справжній шторм:

“Вони всі мене не розуміють! Завжди я винен! Ніхто мене не чує!”

Було таке відчуття, ніби десь всередині нього бушує море.
Хвилі билися з середини об груди, грім гатив у вуха, а думки літали, як сполохані, розлючені чайки.

— Миколо, зупинись, — тихо сказала мама.

— Ти зараз просто злишся.

Але Микола не міг зупинитися. Коли всередині гроза — важко почути навіть себе. В такому стані Миколі довелося йти до школи. День у школі пройшов так собі – сіренько. Дзвінок з останнього уроку на якусь мить підняв настрій, але не надовго.

Бабуся і дивне слово

Після школи Микола пішов до бабусі. У неї завжди пахло ванільними рогаликами й м’ятою. Бабуся була єдиною людиною в світі, з якою Микола міг поділитися своїми мріями, незгодами, секретами. Якось він навіть розповів їй, що мріє стати моряком і прочитав купу книжок про кругосвітні морські подорожі.

— О, мій похмурий капітан прийшов, — усміхнулася бабуся. — Що за погода сьогодні на палубі твого серця?

— Я не похмурий, — буркнув Микола й сів на диван.

— Просто всі чомусь такі несправедливі до мене.

Бабуся сіла поруч, пригорнула Миколу до себе.

— Розказуй.

Микола розповів усе:
про бутерброд, про крик, про те, як його дратують вчителі, як сміються старші хлопці, як хочеться грюкнути дверима так, щоб усі зрозуміли, як йому погано.

Бабуся слухала уважно, не перебивала.
Коли він закінчив, спитала:

— А ти знаєш, що в тобі є тихе озеро?

— Де? — здивувався Микола. — У животі? В голові? В серці?

— Уяви, що просто всередині тебе, — бабуся торкнулася його долоні, — є велике-велике озеро без берегів.
Воно глибоке й дуже тихе. Навіть коли зверху шторм, десь там, глибоко, завжди тихо.

— У мене там зараз точно не тихо, — зітхнув Микола. — Там хвилі, блискавки і крикливі чайки.

— Це зверху, на поверхні, — кивнула бабуся. — А в глибині завжди спокійно.
Оце місце я називаю Айроя.

— Ай… що? — перепитав Микола.

— Ай-ро-я, — повільно вимовила бабуся. — Так я називаю твій внутрішній спокій, твій тихий центр.
Його не забирають, не ламають, на нього не кричать. Він завжди є. Питання тільки: чи пам’ятаєш ти про нього?

Микола насупився.

— І як мені туди… ну, в цю Айрою потрапити?

Бабуся хитро посміхнулася.

— Давай я покажу і розкажу.

Три кнопки: «мінус», «нуль» і «плюс»

Бабуся взяла аркуш паперу й намалювала три кружечки.

У першому написала: –
У другому: 0
У третьому: +

— Оце що? — спитала вона у Миколи.

— Мінус, нуль і плюс, — відповів Микола. — Ну як у математиці (він любив математику).

— А тепер уяви, що це твої внутрішні кнопки.

Вона показала на мінус.

— Мінус — це коли тебе затягує хвиля.
Ти кричиш, ображаєшся, боїшся, в голові проносяться огидні, страшні думки:
“Я поганий”, “Ніхто мене не любить”, “Я всім заважаю”.

— Мені це знайоме, — тихо сказав Микола.

Бабуся показала на плюс.

— Плюс — це коли ти щось робиш.
Говориш з кимось, граєшся, смієшся, захищаєш когось, просиш вибачення, придумуєш щось цікаве, даруєш подарунки.

— Це вже приємніше, — визнав Микола.

— А що ж тоді нуль? — запитала бабуся й постукала олівцем по середньому кружечку.

— Нічого? — невпевнено припустив Микола.

— Ні, — усміхнулася бабуся. —
Нуль — це як пауза між вдихом і видихом.
Це мить, коли ти ще не кричиш, але вже помітив, що злишся.
Не зробив нічого ні поганого, ні хорошого, але й не втік кудись, заховавши голову в пісок. Просто ти є.

Вона подивилася Миколі в очі:

— Оцей нуль — це і є Айроя. Це твій тихий центр, тихе озеро всередині.
З нього ти можеш або піти в “мінус” (образитися, накричати),
або в “плюс” (сказати спокійно, попросити пробачення, пояснити, і цим самим захистити себе).

Микола помовчав.

— То я можу… сам обирати, на яку кнопку натиснути?

— Це не завжди легко, — чесно відповіла бабуся. — Але вчитися можна.
Спочатку хоча б помічати, коли тебе вже затягує “мінус”.

Як знайти Айрою за три кроки

— Добре, — зітхнув Микола. — І що мені робити, коли в грудях шторм?

Бабуся підсунулася ближче і тихенько помовила.

— Слухай уважно. Я навчилася в дитинстві маленькому секрету.
Назвемо його так: “Три кроки до Айрої”.

Вона загнула один палець:

Крок перший — ЗУПИНИСЯ.

— Хоча б на одну секунду. Не говори, не кричи, не біжи.
Просто завмри, як кіт перед стрибком.

Загнула другий палець:

Крок другий — ВДИХНИ.

— Один повільний вдих і видих.
Ніби ти хочеш почути, як дихає твоє тихе озеро в грудях.

Загнула третій палець:

Крок третій — спостерігай за собою.

— Скажи собі тихо:
— “Зараз я дуже злий”,
— або “Зараз мені страшно”,
— або “Зараз мені боляче”.
Просто чесно назви те, що з тобою відбувається. Не як погане, а як хвилю на воді.

— І все? — здивувався Микола.

— Оце вже і є двері в Айрою, — кивнула бабуся. —
Ти перестаєш бути самою хвилею й стаєш тим, хто дивиться на воду.

— А далі?

— А далі ти вже можеш обирати:
— “Я зараз буду кричати?”
— “Чи спробую сказати інакше?”
— “Може, я просто втомився й мені потрібно когось обійняти і з кимось поговорити?”

Миколаві раптом стало якось спокійніше.

— Тобто… гроза всередині не зникає одразу, але я можу на неї подивитися і поспостерігати за нею?

— Саме так, — усміхнулася бабуся. —
І що частіше ти будеш знаходити цю паузу-нуль, то легше буде повертатися в свою Айрою.

Перша спроба

Наступного дня у школі Микола грав у футбол на перерві.
Йому нарешті доручили бути воротарем, так як він і любив.

І тут однокласник Артем сильно вдарив по м’ячу.
М’яч пролетів повз Миколи й вдарив у вікно.
Шибки задзвеніли, але, на щастя, не розбилися.

— Микола, ти що, спиш?! — закричав Артем. — Через тебе мало вікно не вилетіло!

У Миколи всередині знову піднялася хвиля обурення.

“Це він сильно б’є, а винен я!”
“Завжди я крайній!”
“Зараз як крикну на нього!”

Його рот уже відкрився, щоб відповісти щось дуже колюче.

І тут він раптом згадав:

Три кроки до Айрої.

Крок перший — ЗУПИНИСЬ.

Микола зробив маленьку паузу.
Просто не сказав перші слова, які хотіли зіскочити з язика.

Крок другий — ВДИХНИ.

Він повільно вдихнув. Відчув, як повітря заходить у груди й виходить.
Наче хтось зсередини гладить його по серцю.

Крок третій — СПОСТЕРІГАЙ.

Він подумки сказав собі:

“Зараз я дуже злий. Мене це образило”.

Хвиля в грудях усе ще була, але гриміло вже тихіше.

— Я не спав, — нарешті сказав Микола, вже спокійнішим голосом. —
Просто м’яч летів дуже різко. Давай ще раз. Я постараюся уважніше.

Артем зиркнув на нього й фиркнув:

— Ну добре. Тільки не промаж цього разу.

Микола відчув, як усередині його озеро стає трохи рівнішим.

“Ось вона, моя Айроя, — подумав він. —
Я все ще злюсь, але вже не шторм до неба”.

Коли сумно й страшно

Увечері, коли Микола вже збирався спати, мама зайшла до кімнати й сіла на край ліжка.

— Як твій день, мій любий капітане? — запитала вона.

Микола розповів про футбол, про Артема, про те, як він мало не накричав, але… зупинився.

— Ти молодець, — сказала мама й обняла його. —
Але пам’ятай: Айроя потрібна не тільки, коли ти злишся.

— А коли ще? — здивувався Микола.

— Коли тобі страшно, — відповіла мама. —
Наприклад, перед контрольними або перед лікарем.

— І коли сумно, — додав тато, який заглянув до кімнати. —
Коли хтось не хоче з тобою дружити. Або коли щось не вдається.

Мама продовжила:

— Тоді ти теж можеш:

1. Зупинитися.
2. Вдихнути.
3. Сказати собі: “Зараз я сумний” або “Зараз мені страшно”.

— І що, — запитав Микола, — тоді все стає радісним?

— Не завжди, — чесно сказав тато. —
Але ти вже не сам у своєму страху чи смутку.
Є ти. Є твоє тихе озеро. Є твоя Айроя.
І з цього місця легше попросити про допомогу, поговорити або просто… побути.

Микола потягнувся й міцно обійняв маму з татом.

— То ця Айроя… вона завжди зі мною?

— Завжди, — кивнула мама. —
Навіть коли ти забуваєш про неї, вона чекає, коли ти про неї згадаєш.

Таємниця, якою можна ділитися

Наступного тижня Софійка розбила улюблену Миколину машинку.

Вона стояла посеред кімнати з великими переляканими очима й шепотіла:

— Випадково… Вона сама… Я не хотіла…

Микола відчув, як старий шторм десь там, усередині, хоче піднятися:
крикнути, образити, бажає сказати щось дуже болюче.

Він навіть уже вдихнув, щоб закричати.
Але… згадав.

Три кроки до Айрої.

• Він зупинився.
• Вдихнув.
• Помітив: “Я злюсь. І мені шкода машинку”.

Вода всередині все ще хвилювалася, але вже не бурею, а легкими колами.

— Я злюсь, — чесно сказав Микола. — Це була моя улюблена машинка.
Але я знаю, що ти це зробила не навмисно.

Софійка підняла на нього очі.

— Ти на мене кричатимеш?

Микола на мить задумався.

— Ні, — відповів він. — Я краще тебе навчу одній таємниці.

— Якій? — прошепотіла сестричка.

— Усередині нас є тихе озеро. І воно має ім’я — Айроя…

І Микола почав розповідати їй усе, що дізнався від бабусі:
про хвилі, про мінус, нуль і плюс,
про паузу між вдихом і видихом.

Софійка слухала широко розкривши очі.

— А в мене теж є таке озеро? — нарешті спитала вона.

— У кожного є, — серйозно відповів Микола. —
Навіть у Мурки. Хоча в неї, мабуть, не озеро, а мисочка з молоком.

Мурка нявкнула, ніби погоджуючись з почутим.

Маленьке післяслово для дітей (і дорослих)

Іноді Микола забував про свою Айрою.
Кричав, ображався, гукав, що ніколи нікого не пробачить.

А потім згадував:
зупинись, вдихни, спостерігай.

Він не став ідеальним.
І не перестав злитися, боятися чи сумувати.

Але в нього з’явилося одне дуже важливе місце —
його тихе озеро всередині, його Айроя.

Звідти він міг:

• сказати “перепрошую”;
• сказати “ні”;
• попросити про допомогу;
• просто тихо посидіти й відчути, що він є.

Це місце є і в тобі.

Можеш прямо зараз тихенько:

1. Зупинитися.
2. Зробити один повільний вдих і видих.
3. Сказати собі: “Зараз я відчуваю…” — і додати своє слово.

І, можливо, ти теж відчуєш свою маленьку, але справжню Айрою — тихе озеро всередині тебе.

✶ ❖ ✿ ❖ ✴ ☙ ♥ ❧ ✴ ☙ ♥ ❧ ✴ ❖ ✿ ❖ ✶

З повагою та найкращими побажаннями — Юрій Чернієвський!

✶ ❖ ✿ ❖ ✴ ☙ ♥ ❧ ✴ ☙ ♥ ❧ ✴ ❖ ✿ ❖ ✶